19.08.2013
kesha122012 (167 articles)
комментариев: 0
Поделиться

Батьківщина славетних українських письменників Григора та Григорія Тютюнників

Побувати в цьому селі я мріяла більше року, з того часу, як відкрила для себе світ творчості Григора Тютюнника. Взагалі-то про братів-письменників Григорія і Григора Тютюнників я знала й раніше, але познайомитися з їхньою творчістю безпосередньо, «впритул», усе якось не випадало.

І от рік тому нарешті придбала в Києвi на Петрівці збірку «Облога» молодшого з братів — Григора. Відтоді цей томик став для мене чимось більшим, ніж просто улюблена книга. Коли мені набридає все навколо — сімейні негаразди, дощ за вікном, політики у телевізорі, — я кидаю всі справи, забираюся з ногами на канапу, відкриваю навмання книжку і почитаю вкотре перечитувати знайомі новели та оповідання. Про Устима та Оляну — подружжя похилого віку, чиї стосунки можна було б назвати ідеальними, якби не одна історія давно минулих літ. Про сторожа артілі і учасника трьох воєн Мусія Приходька, якому райсобез не дає «машину на трьох колесах» через те, що кульша його ноги «на два сантиметри довша, ніж треба». Про хлопчика Олеся, якого всі навкруги називають диваком, бо йому «жалко пліточки, що її може з\’їсти щука».
У творах Григора Тютюнника стільки правди життя, що читати їх відсторонено, без щему в горлі, неможливо. І водночас навіть у дуже сумних речах, таких як повість «Климко», оповідання «Перед грозою» чи «Вуточка», автор залишає читачеві промінь віри. Ніби промовляючи: «Життя — складне, але варте того, щоб його любити». І це відчувати особливо дивовижно, знаючи, що сам письменник пішов з життя за власною волею…
На відміну від радянських часів, сьогодні твори Григора Тютюнника вивчають у школі. Втім «проходити» письменника на уроках — ще не означає його почути. Тож твори Тютюнника своїй племінниці я вирішила почитати вголос. Вона слухала з цікавістю, але по-справжньому ожила, коли в одному з оповідань почула згадку про її рідне місто Охтирку. В інших були посилання на Зіньків, Опішню, Гадяч, Ворсклу, Псел — топоніми їй теж добре знайомі. Зрештою, ми знайшли карту Полтавської області і з\’ясували, що Шилівка — село, де народилися Григір і Григорій Тютюнники, — розташоване неподалiк Зінькова, а, отже, й не так далеко від Охтирки. «Вирішено, — взяла в руки ініціативу племінниця. — Ми здійснимо подорож з літературним відтінком!».

До зозуль із поклоном
Шилівка розташована на автотрасі Полтава—Гадяч, й добратися сюди досить просто. Автобусна зупинка — в самому центрі села. Поруч — клуб, магазин, школа. Клуб — той самий, що його згадує Григір Тютюнник в новелі «Три зозулі з поклоном». «Я виходжу з-за клубу в новенькому дешевому костюмі… і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу, — хата Карпа Яркового. А перед нею — рівними рядочками на жовтому піску молоденькі сосни…». Сосни за шилівським клубом ростуть і сьогодні, але вже не «молоденькі», а величні красуні. Ці сосни нам показала Зінаїда Андріївна Вербич — вчителька української мови та літератури й заодно завідувачка шкільної кімнати-музею земляків-письменників.
Музей був створений у 2000 році. В центрі кімнати — бюст Григорія Тютюнника роботи скульптора Луцака. Старший із братів помер зовсім молодим — на 42-му році життя — від воєнних ран. На початку 1970-х планувалося спорудити в Шилівці пам\’ятник авторові «Виру» (за цей роман Григорій був посмертно удостоєний Шевченківської премії). Але до пам\’ятника справа чомусь не дійшла, і бюст передали школі. Поруч із бюстом — піаніно, подароване матір\’ю Григорія — Ївгою Федотівною Буденною, яка, до речі, працювала в Шилівській школі вчителькою молодших класів.
Григорій і Григір, як відомо, були братами тільки по батьку. Цікава історія з іменами братів. Григорія насправді хотіли назвати Георгієм, або, по-сільському, Їгорем. Записувати дитину відрядили діда по матері (з батьком Григорія, Михайлом Васильовичем Тютюнником, Ївга Федотівна жила недовго). Дорога до сільради пролягала через монопольку баби Гузійки, де дід добряче випив за здоров\’я новонародженого. Коли ж потрапив до сільради, то переплутав ім\’я і записав онука Григорієм. Про дідову витівку дізналися, коли Їгору-Григорію було вже років п\’ятнадцять — на той час у Михайла Тютюнника у новій сім\’ї уже підростав другий син, і, за іронією долі, теж Григорій. Згодом, щоб відрізняли братів, молодшого стали звати Григором… Цю історію переповів сам Григір Тютюнник у своїх спогадах «Коріння». Там же наведені й листи, в яких брати один одного іноді жартома називали Григорій І й Григорій ІІ…
Експозиція музею включає досить багато фотографій, ілюстрації до роману «Вир», зроблені одним з колишніх учнiв Григорія (у 50-х роках Тютюнник-старший учителював у Кам\’янці-Бузькій Львівської області). Є також документи з архівів Ївги Федотівни та Ганни Михайлівни — матері Григора, видання творів письменників різних років. Щоправда, видань часів незалежності у школі не було жодного. Тому наш подарунок — уже згадана збірка Григора Тютюнника «Облога», що побачила світ в 2004 році, — виявився дуже доречним.

Яйця по-шилівськи
У стінах музею мимоволі постає питання: як, за яким щасливим збігом зірок два такі таланти з\’явилися на світ в одному селі, в одній родини? Багато що, певно, пояснюється генами. Батько письменників хоча й був простим селянином, але мав вроджений потяг до знань, мріяв стати вчителем. Про це писав у своїй автобіографії Григір Тютюнник. Сам він батька майже не пам\’ятав — Михайло Васильович в 1937 році разом з мільйонами інших безневинних був відправлений до ГУЛАГу, звідки не повернувся. Але неординарність батьківської постаті на синах відобразилася безсумнівно.
З іншого боку, в шилівських краєвидах є щось таке, що мимоволі налаштовує на творчу хвилю. Вже одна Грунь-Ташань чого варта. Як згадував Григір у «Корінні», біля річки вони з Григорієм неодноразово вели бесіди про літературу і все на світі. Тут Григорій знайшов багато пейзажів для «Виру». До речі, як розповіла нам Зінаїда Андріївна, літні шилівці шанують цей роман саме за достовірність. «Написав як з натури» — кажуть ті старенькі, хто пам\’ятає й самого Григорія, й «вербову кладку, де Орися прала», й «стежку, якою Оксен ходив до колгоспу».
Ми також пройшлися берегами Груні (з Ташанню вона зливається трохи нижче за течією), і навіть влаштували посеред зеленої розкоші маленький обід. А потім стояли на мосту й дивилися у воду, що так і кишіла дрібною рибою. Двоє юних рибалок повідали, що в їхній річці «ловиться все — плітка, карась, окунь, короп». Показали навіть хлопця, який «учора упіймав отаку щуку!».
А ще в Шилівці дуже люблять футбол. У селі є аж три постійні команди — доросла, юнацька і навіть дівоча. Є й вболівальники, відданість яких футболу просто дивує. Наприклад, Юрій Нос. Цей чоловік, хоча й хворий з дитинства на церебральний параліч, не пропускає жодного футбольного матчу місцевих команд. Спостерігаючи за хлопчаками, якi ганяли м\’яча на майданчику посеред сосен (тих самих, що за клубом!), пригадую слова, написані у постскриптумi одного з листів Григора Тютюнника до перекладачки Ніни Дангулової: «А київське «Динамо» все одно поб\’є спартаківців!».
Іван Бойко, учитель-пенсіонер і одночасно багаторічний тренер усіх шилівських футбольних команд, поділився спогадом про те, як колись в дитинстві він разом з друзями здивував Григорія Тютюнника:
— Улітку ми з хлопцями пасли за селом коней. Розводили багаття, пекли картоплю і навіть яйця — обмазували їх у глині й кидали в жар. Одного разу на наш вогник підійшов Григорій Михайлович. І коли побачив, як ми печемо яйця, то був просто в захваті. «Хто вас цьому навчив?» — питає. Кажемо: «Та самі додумалися». А він: «Ну ви й молодці! Я про таке ніколи не чув». Ще, пам\’ятаю, і Григорій, і Григір завжди з уважністю прислуховувалися до мови людей, особливо літніх. Коли чули якесь цікаве, напівзабуте слово, занотовували в записничок.
— У творах обох братів — додає Зінаїда Вербич, — зустрічається багато слів, властивих саме нашій місцевості: паняй (тобто їдь, іди), ухоркатися (втомитися), знімати рахубу (спостерігати за чимось із якимось розрахунком). А яка багата мова їхніх героїв на прислів\’я, приказки та примовки: «Соромно чужу жінку мацати, і то мацають, а святого хліба просити не гріх»; «Гріх — аби не міх, а трішечки можна»; «Діду, вода у вас добра? — Та добра, як добре поїсти»… Це ж справжні перлини народної творчості!

До храму — навшпиньки
Зінаїда Андріївна також розповіла, що вчителі української мови часто використовують уривки з роману «Вир» як тексти для написання диктантів — настільки досконалий мовний стиль цього твору… Про роман цей можна говорити довго. Але я скажу лише одне: якщо років через тридцять хтось із онуків запитає мене, що означає слово «колгосп», то я не стану втомлювати їх власними розповідями чи наводити цитати з енциклопедій, а просто пораджу їм прочитати першу книгу роману «Вир» — один із небагатьох в українській літературі творів на сільську тему, де за сівбою і врожаями видно людину.
До речі, про колгосп. Багато хто з шилівців до сьогодні жалкує за колгоспними часами. У Шилівці альтернативи сільському господарству немає. Колишні колгоспні землі тепер орендують столичні бізнесмени. Під час сівби та жнив вони наймають місцевих жителів. Але навіть цієї сезонної роботи вистачає далеко не всім. Більшість селян живі гроші бачить, лише коли продають порося чи корову.
Я хотіла поцікавитися, чи відчули у Шилівці, що нинішній рік був проголошений Роком села, але коли почула, за якою ціною у селян приймають молоко (50 коп. за літр), то й так усе зрозуміла.
Не дивно, що більшість молоді прагне поїхати до міста. У тутешнiй школі сьогодні 152 учні. За сільськими мірками, не так уже й мало. Але значно менше, ніж років двадцять тому. Але що характерно, талановиті діти все одно є. Так, у минулому році учні місцевої школи стали лауреатами обласного зльоту юних краєзнавців. Між іншим, шкільний куточок ентографії заслуговує на увагу не меншою мірою, ніж музей письменників-земляків. Зібраній колекції народного одягу, знарядь праці, предметів домашнього вжитку позаздрили б і деякі міські музеї.
У Шилівській школі ми були незадовго до початку нового навчального року, коли вже давно висохла фарба після ремонту. Але всі, хто заходив до школи — діти, техпрацівники, учителі і навіть директор — перед входом знімали взуття. У цьому було щось провінційне й водночас дуже щемливе: 1 вересня — то свято, а до початку свята «на столі» (тобто у приміщенні школи) все має лишатися недоторканним. А ще це трохи перегукувалося з принципом, який, на мій погляд, є наріжним каменем творчостi обох Тютюнників: «Людська душа — субстанція тендітна, і до неї не можна торкатися брудними руками».
…Зовсім скоро, 5 грудня, виповниться 75 років з дня народження Григора Тютюнника. Напевно, ця подія буде трохи гучнішою, ніж відзначення (якщо воно взагалі мало місце) 85-річного ювілею Григорія Тютюнника минулого року. Але так само напевно можна сказати, що переважна більшість українців ювілею не помітить. Це вина, а, точніше, біда самих українців, які мають дивовижну властивість захоплюватися дешевими блискітками, не помічаючи алмазів під ногами. Але візьміть книжку Григора Тютюнника, прочитайте хоча б декілька його оповідань — і ваша душа вдихне свіжого повітря. Настільки ж чистого, як повітря над Грунь-Ташанню вранішньою порою…
Світлана Наконечна.

Народна філософія
З етюдів Григора Тютюнника
— Чи не можна у вас води напитися? — спитав я у бабусі, що сиділа під грушею і вишивала сорочку.
— Якби не можна, то навіщо б я тоді отуто жила!
Дядька Їгора я люблю, хоч і не знаю. Навіть ім\’я його не знаю. Це вже я сам вигадав: Їгор. Бо всі Їгори… видаються мені людьми розумними й лагідними. Можна б, звісно, розпитати в нього, яке життя прожив, та не хочеться в\’язнути до людини мовчазної і роботящої — соромно, так само, як пити воду з чужого колодязя, не спитавши дозволу в господаря, як стати й послухати, про що шепочуться молодята в саду.

З роману Григорія Тютюнника «Вир»
— Подивився у вікно — і то скільки видно! А як поїздити та з розумними людьми поговорити, скільки ж тоді в моїй голові розуму прибавиться!
— А навіщо він тобі здався, той розум? Дурному легше на світі жити.
— Е, це вже не говори! Не говори! Чоловік на те й родився, щоб весь вік, скільки живе, розуму вчитися…
— Кажуть, що дуже мудрий чоловік оту всю техніку військову видумав. А я мислю так, що якби найшовся такий, що все оте попалив, той був би наймудріший…

umoloda.kiev.ua

1,958 просмотров всего, 1 просмотров сегодня

kesha122012

kesha122012

Комментарии

Комментариев нет! Вы можете первым прокомментировать эту запись!

Написать комментарий

Ваши данные будут в безопасности! Ваш электронный адрес не будет опубликован. Другие данные также не будут переданы третьим лицам. Поля, обязательные для заполнения, отмечены так: *

*

шестнадцать + 10 =